Геніальний вірш Тараса Шевченка

Моя мама любить вірші Шевченка і захоплюється ними.

Рядки то геніальні, але аж ніяк не нові. Дивно, що Ви натрапили на них саме в Інтернеті. Чесно кажучи, прочитавши заголовок, думала, що Ви зробили якесь відкриття і процитуєте якийсь маловідомий твір Шевченка.

А тепер по суті.
Так склалося, що шкільна програма насильно примушує заучувати вірші Шевченка, які за змістом не зовсім підходять віковим категоріям дітей і в результаті у більшості із них крім відрази до лисого дядька з вусами більше нічого не формується. «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями...», «Як умру, то поховайте...», тощо — цим нас годують з молодших класів, не даючи змоги оцінити самим глибину його лірики, вдуматися в символізм (а не ковтати вже пережований вчителями). Зовсім недавно я для себе відкрив Шевченка по-новому, коли просто з нудьги відкрив «Кобзар» і почав навмання перечитувати вірші.
Ось один з моїх улюблених:

Чи то недоля та неволя,
Чи то літа ті, летячи,
Розбили душу? Чи ніколи
Й не жив я з нею, живучи
З людьми в паскуді, опаскудив
І душу чистую?.. А люде!
(Звичайне, люде, сміючись)
Зовуть її і молодою,
І непорочною, святою,
І ще якоюсь… Вороги!!!
І люті! люті! ви ж украли,
В багно погане заховали
Алмаз мій чистий, дорогий,
Мою колись святую душу!
Та й смієтесь. Нехристияне!
Чи не меж вами ж я, погані,
Так опоганивсь, що й не знать,
Чи й був я чистим коли-небудь,
Бо ви мене з святого неба
Взяли меж себе — і писать
Погані вірші научили.
Ви тяжкий камень положили
Посеред шляху… і розбили
О йо́го… Бога боячись!
Моє малеє, та убоге,
Та серце праведне колись!
Тепер іду я без дороги,
Без шляху битого… а ви!
Дивуєтесь, що спотикаюсь,
Що вас і долю проклинаю,
І плачу тяжко, і, як ви…
Душі убогої цураюсь,
Своєї грішної душі!